ЖИВА НАРОДНА МОВА ВІДОБРАЖАЄ СЛІДИ ТАКОЇ ГЛИБОКОЇ ДАВНИНИ, ЯКУ ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА ЗАСВІДЧИТИ НЕ МОЖУТЬ. ВЕЛИЧЕЗНУ ІСТОРИЧНУ ІНФОРМАЦІЮ ПРИХОВУЮТЬ У CОБІ ТАКОЖ ІМЕНА.
За останні півсторіччя наука зробила спроби дешифрування слів-імен. Але це лише спроби. До цього часу неясні, наприклад, ще такі найменування, як скіфи, фракійці, гети, кіммерійці, алазони, неври, кгуни… Загадку являють собою й імена людей. Скажімо, такі як Володимир, Василій (Василь), Борис, Сидір, Варвара, Пелагея (Палажка), Парасковія (Параска), Уляна (Уля) та ін.
На жаль, словники відсилають нас до назв і міфів грецьких та римських, хоча саме давні греки і римляни запозичили їх у наших предків. Адже за часів високої цивілізації трипільської археологічної культури (III тис. до н.е.) Греції і Риму ще не було і в згадці. Коротко розповім у тій мірі, в якій вдалося це дослідити, про історію виникнення деяких імен.
Сидір. Давньогрецьке Ісідор – перекладалося як «дар Ісіди (Ізіди)». Міф, який зберігся, розповідає, що єгипетська богиня материнства, сестра і дружина Осіріса Ісіда пожаліла голодних пастушків і послала їм ситний сніданок. Це й був Ісідор – Ісіди дар. Грецькому походженню імені Сидір суперечать такі обставини. Міф належить до III тис. до н.е. Греки з’явилися на Балканському півострові на тисячу років пізніше, а культуру, міфи і елементи лінгвістики запозичили у своїх попередників, яких називали лелегами. Завдяки дешифруванню трипільської писемності.встановлено, що населення трипільської археологічної культури (III тис. до н. є.) було пеласгами-лелегами, попередниками і предками Русі на Дніпрі і попередниками греків на Балканському півострові. Пеласги-трипільці підтримували безпосередні культурні зв’язки з Єгиптом, мали великі протоміста, розвинені металургію, астрономію і писемність з першим у світі літеро-звуковим алфавітом, який передали фракійцям, а останні – грекам. Міф про ім’я Сидір і саме ім’я також було передано грекам пеласгами. Це підтверджується тим, що сліди міфа, забуті в Греції, добре збереглися у нашому народі. І в наші дні колгоспні пастухи, збираючись на пасовище, кажуть один одному: «А сидора взяв?» Це означає: чи взяв ти сніданок пастуха?
Пелагея (Палажка). На початку 60-х років, під час моєї роботи як одного з авторів першого видання «Української радянської енциклопедії», академік І.Г.Підоплічко якось зауважив, що, на його думку, ім’я Палажка означає «пеласгська жінка», тобто «жінка і племені пеласгів». Пізніше, коли завдяки дослідженням київського вченого М.З.Суслопарова стало відомо, що населення трипільської археологічної культури було пеласгами – попередниками і предками русичів, до пеласгів в ученому світі виник особливий інтерес. Палажка – це зменшене від Пелагея. Ім’я складається з двох частин: Пела і Ген. Відомий вітчизняний мовознавець та історик О. Партицький встановив, що перша частина імені Пела – вказує на належність до племені пеласгів. Друга – Гея (Гео) – означає «земля». Як відомо, в культі природи (Всесвіту) у пеласгів символом землі був образ жінки-матері. Отже, ім’я Пелагея означає земля-мати пеласгів (трипільців). Це – Берегиня київських літописів, шанована в народі богиня. Сільські вишивальниці донині зображують її на рушниках у вигляді символу Прадерева Світу – землі і галактики.
Варвара. Ім’я Варвара на заході вимовляється як Барвара, що означає «іноземка». Іноземці – грецькою барбари (βαρβαροι), латиною – bаrbаrі. У переносному значенні варвари – це грубі, жорстокі люди. Таке ім’я, а з ним уявлення про чужоземців, виробилося ще у спільних попередників еллінів – пеласгів-лелегів у межиріччі Дніпра – Дунаю і на Балканах. їхні племена заселяли також Кріт й острова Егеїди до появи еллінів. Пеласги були поклонниками астрального культу природи (Всесвіту). їхні головні божества: тріада Лада, Зоря (Венера) і Артеміда (велика богиня Місяця) – управляли космічною водою, генетичними процесами і нічним відпочинком. У Вавілоні головним культом був жорстокий культ бога сонця, котрого називали Бар-Баром. Людей, призначених у жертву Бар-Бару, кидали всередину розпеченого мідного бика. Племена, що поклонялися гуманному культу, під загрозою винищення змушені були відходити з міста Ура на північ – у район Харрана (Мала Азія), на Балкани і в межиріччя Дніпра – Дністра – Дунаю. Побували там і вавілоняни. Завдяки цьому і поширилася серед пеласгів назва барбари за іменем культу Бар-Бара. Пізніше вона була передана еллінам і Русі, і вважати її грецькою, як бачимо, нема підстав. Такі історичні картини малюються при вивченні слів варвари і Варвара – «іноземці», «іноземка».
Либідь. Усі ми добре знаємо легенду про Кия, Щека й Хорива та сестру їхню Либідь – засновників княжого Києва. Але що означає ім’я Либідь? Зазначимо, що, вивчаючи міфічне ім’я (міфонім), треба знати дані міфології відповідного часу й народу і вміти . користуватися ними. Деякі вчені-мовознавці вважали, що арабська назва Києва – Куяба складається з двох слів: скіфського Кий (Скит) і кіммерійського (іберійського) – ба, що означає дитя. Тому Куяба означає «дітище Кия; будова Кия» і датується VII ст. до н.е. Цей висновок грунтується на морфологічному та лінгвістичному аналізі назви Куйаба. У створенні назви міста, а тому й самого Києва, взяли участь і скіфи, і кіммерійці (зрубна археологічна культура), а значить його заснування треба датувати VII ст. до н.е. Така давність назви міста, названого на честь легендарного Кия, потверджується відомими й авторитетними античними істориками. В античних повідомленнях йдеться про подібну до відомої нам легенди про Кия, що відносять події до VII ст. до н.е. Повідомляється, що Кий, друг Геракла, повернувшись з Колхіди, заснував місто й назвав його своїм ім’ям. Мова йде про місто Кіос, що й нині існує на території Туреччини. Але деякі дослідники (О. Партицький та ін.) вважають, що саме в той час відбулося переселення мешканців Кіоса на чолі з Києм на територію сучасного Києва. Нашу лінгвістично-етнографічну розвідку ми присвячуємо сестрі легендарного Кия – Либеді. Згадки про Кия зроблено, щоб орієнтовно визначити час дії персонажів легенди. Ім’я Либідь можна вважати цілком кіммерійським (VII ст. до н.е.), що складається з двох слів: ала – «жінка» і ба – «дитя». Алаба означає «жінка-дитя», тобто «дівиця». За довгий час, що минув від кіммерійців до княжого Києва, ім’я Алаба на Русі набрало форми Либідь. Ця гіпотеза потверджується народною пам’яттю. У гирлі річки Либеді є Дівич-гора. Вона ж зветься Либідь-гора, або Лиса гора1, бо там за язичництва відбувалися поганські свята – купальські «соботки» на честь Купали (Кубелі; Кибели) та бога неба (Див; Дій). Навпроти Дівич-гори – Бусова гора і Бусове поле, де було розіп’ято готами вождя антів Буса і 70 старійшин (375 р.). З’ясування стародавньої семантики імені Либідь ще потребуватиме досліджень з історичної етнографії, міфології та етимології. Проте й нині цікаво розглянути деякий фольклорно-лінгвістичний матеріал. Фольклор і лінгвістика свідчать, що в імені Либідь узагальнюються якісь гарні, високі й добрі якості. На Україні збереглося багато слів із стародавнім коренем -либ-. Нагадаємо значення деяких з них. 1. Либати – пастися з насолодою по росяній траві або вибирати трави й рослини, які до смаку. 2. Либати очима – моргати (дівчині). 3. Либавка – коза, яка визбирує й поїдає смачні вершечки улюблейих трав. Деякі етнографи вважали, що коза-тотем і предок українського народу. Водночас вона – атрибут Артеміди, фракійської і слов’янської Мендіді – великої богині Місяця. Коза на Україні – пестливий епітет дівчини. Мати каже гостям: «А от і наша коза з батьком». На санскриті коза – Аjа (Аджа), – як нам відомо, вживається на означення і тварини, і Місяця. Язичництво Київської Русі в основі своїй мало люнарний культ. Головним божеством священної тріади, як уже мовилося, був Місяць. Про нього зокрема казали: «Цап на полі басує з цапенятами». Таким чином, либавка-коза стародавнього фольклору це – не просто коза-тварина, а ще й тотем народу й богиня Місяця – Артеміда – головне астральне божество на Середньому Дніпрі. Свято народження Місяця – Щедрий Вечір донині (впродовж тисячоліть) супроводжується водінням кози з відповідними містеріями й ритуалами. 4. Либці – приманка з м’яса для риболовлі. 5. Либити – брати, збирати щось цінне, краще. 6. Либка – сітка на жердині для збирання яблук. 7. Либак – робітник, що збирає нафту з поверхні води, або людина. що збирає вершки з молока. 8. Либець – старець, що просить (збирає) милостиню – жебракує. Бачимо, що корінь -либ- визначає процес збирання або нагромадження. 9. Либитись – посміхатися без явної причини, від підсвідомого переповнення добрими і приємними почуттями. Слова з коренем -либ- пов’язані з міфологічними уявленнями. Ця коротенька розвідка показує, що семантика імені Либідь – «дівиця» – імовірна. Це потверджує й дослідження назви однойменної річки Либеді у Києві. Відомо, що імена річок не давалися людям чи богам, а навпаки,– імена людей і богів ставали назвами річок. Так виникли назви: Ганг, Марна, Бористенес, Істр, Волхов та ін. Походження слов’янських імен є цікавою й переконливою аргументацією етногенезу й високої культури Стародавньої Русі. Збереглося їх багато. Розуміння язичницьких імен дає змогу правильно читати середньовічні київські літописи, художньо-історичні твори.
Ігор-Юрій. Імена ці, як і Всеволод, Володимир, Святослав, мали князі кінця XII ст., що брали участь у поході новгород-сіверського князя Ігоря на половців і стали героями «Слова о полку Ігоревім». Імена Ігор і Юрій пов’язані з сільським господарством та божеством весняного Сонця. Для обох імен було введено грецьке християнське свято Георгія. Ім’я Георгій походить від грецького Георгос – «ратай, орач, хлібороб». Імена Ігор і Юрій символізували Сонце, Дажбога, який, за язичницькими міфами, подарував людям плуга й навчив хліборобства та одруження. На Русь і далі на північ, у Скандінавію, ім’я Ігор потрапило ще за доби тракійців і кіммерійців й походило від назви єгипетського божества Сонця – Гор (з префіксом і).
Всеволод. Це ім’я означає «володар Всесвіту». У слов’янських племен за різних епох Всеволод означало і «сонце», і «Перун». Згадаймо зі «Слова о полку Ігоревім» величальне: «Яр Туре Всеволоде!». Це означає: «Сонце (Ярило) сузір’я Тельця (Тура) Всеволоде!». Проте епітет Володар Всесвіту належить і Перунові. У VI ст. н.е. Прокопій Кесарійський писав: «Слов’яни вірують у єдиного бога, творця перунів – Володаря всього світу». Перун, за міфами, – батько Сонця, Місяця й Зорі, символізувався також Сонцем.
Володимир. Ім’я означало «володар миру, світу». Цей епітет Місяця на Наддніпрянщині існує кілька тисяч років. Коли князь Володимир прийняв християнстві), йому змінили ім’я на Василь, що означає «Місяць» (старовірменське «Уаціля»).
Святослав. Це язичницьке ім’я означало на Русі дослівно «світе славний». Наведені імена учасників походу Ігоря на половців асоціювалися з чотирма сонцями, як це й видно з тексту «Слова о полку Ігоревім». Звернімо увагу: знання стародавніх імен дає змогу прочитати важливі місця «Слова», які протягом стількох років усе ще лишаються не прочитаними дослідниками. Академік Б.Греков колись писав, що «якби ми знали життя слів, то вся історія розкрилася б перед нами»…
